КОРОЛЕВА ПАРКЕТУ

КОРОЛЕВА ПАРКЕТУ

ВІД ТАНЦІВ, ЯКІ ВОНА СТАВИТЬ, В ЗАХОПЛЕННІ УСІ – І ГЛЯДАЧІ, І САМІ ТАНЦЮРИСТИ, І ЇХ РІДНІ. АЛЬОНА КОДРЯНУ ЗА ФАХОМ НЕ ХОРЕОГРАФ – ГЕОДЕЗИСТ. ПРАЦЮВАЛА У ВІДДІЛІ ОСВІТИ, НИНІ – В ПРИЙМАЛЬНІ РАЙОННОЇ ЛІКАРНІ. АЛЕ БАГАТЬОМ НОВОСЕЛЬЧАНАМ ВОНА ВІДОМА, ПЕРШ ЗА ВСЕ, ЯК АВТОРКА І ПОСТАНОВНИЦЯ ФЕЄРИЧНИХ ТАНЦІВ, З ЯКИМИ НА СЦЕНУ ВИХОДЯТЬ СТУДЕНТИ МЕДКОЛЕДЖУ, УЧНІ ТРЕТЬОЇ ШКОЛИ. КОРИСТУВАЧІ ФЕЙСБУКУ ЗАЧИТУЮТЬСЯ ЇЇ ВЕЛЬМИ ЦІКАВИМИ «ДУМКАМИ ВГОЛОС» (ДО РЕЧІ, МИ ДОМОВИЛИСЬ, ЩО АЛЬОНА ВЕСТИМЕ АВТОРСЬКУ КОЛОНКУ З АНАЛОГІЧНОЮ НАЗВОЮ НА ШПАЛЬТАХ НАШОЇ ГАЗЕТИ). МЕНЕ ДАВНО МУЛЯЛО ЗАПИТАННЯ: ЩО ТАКА КРЕАТИВНА, НЕОРДИНАРНА ОСОБИСТІСТЬ РОБИТЬ У ПРИЙМАЛЬНІ, ХАЙ НАВІТЬ СОЛІДНОЇ УСТАНОВИ? ОСЬ, ЩО З ЦЬОГО ВИЙШЛО.
– Мені подобається паперова робота, – зізнається Альона КОДРЯНУ. – І на комп’ютері набрати листа, «лляти водичку», як моя вчителька з української мови казала: написати,
придумати. Це я також люблю.
– Вашому керівнику пощастило з вами...
– Мені пощастило з керівником, скажу чесно, він дуже позитивний, колектив у нас чудовий. Ви знаєте, я якийсь час попрацювала в Туреччині...
– ...???
– Ага, був і такий епізод в моєму житті, але мене все одно тягнуло додому. Я повернулась. І от мені запропонували роботу в лікарні, секретарем у головного лікаря. Я погодилась з задоволеннямі не шкодую, хоча я на декретному місці, скажімо так: працюю поки працюється. Мені подобається моя робота, хороший колектив, всі товариські. А танці? Танців у мене дуже багато. Нещодавно підрахувала: я поставила біля п’ятиста їх.
– Це неймовірно! Як ви їх придумуєте?
– Не завжди легко, мені телефонують і просять: «поставте нам танець, ми вам даємо музику і задумка в нас така». Але якщо мені не подобається музика та задумка, хоч вбийте мене, я не буду цього робити, не можу.
– Вдається переконати: «давайте зробимо, як я бачу це»?
– Аякже! Я вам більше скажу. Є ж різні діти. Є діти, яких змушують танцювати тому, що треба.
Скажу чесно: я не знаю таких, для мне вони всі рівні, вони ведуть себе так само, як і інші, всі хочуть танцювати, я навіть не знала, хто з них проблемний, вдалось з усіма знаходити спільну мову. У мене немає постійного колективу, з яким би я працювала.
– А хотілось би?
– Якщо чесно, мене влаштовує так, як є. Я працюю з медколеджем, дуже тісно співпрацюю з рідною ЗОШ № 3, яка дала мені старт, якби не вона, то цього і не було б. Ще є Зеленогайська ЗОШ, наразі ще з однією школою готую номер, вони мене запросили, скоро буде сюрприз. У мене є велика мрія, ще не знаю, як вона вдасться: хочу проводити уроки танців для тих, кому 25+. Від 25-ти до 70-ти років.
– Гарна ідея, знаю багатьох, хто залюбки хотів би брати такі уроки – не для сцени чи конкурсів.
– Для себе, для того, щоб самому кайфувати, ніхто не буде моїх учениць змушувати робити розтяжки і таке інше. Ми будемо приходити і насолоджуватись від нашої роботи.
– Що стоїть на заваді вашій мрії?
– Час та приміщення. У мене є деякі ідеї, гадаю, мені не відмовлять, будемо бачити. Я завжди кажу: на все воля Божа. Можливо в середині цього місяця почну роботу і вас запрошу.
– Дякую, звабливо.
– Приходьте обов’язково. Будемо кайфувати.
– Скажіть, будь ласка, танцювати можна навчити кожного? Знаю людей, котрі комплексують: «як мої рухи зі сторони виглядають?», «наскільки вони легкі»?
– Можна. Так, ви не будете танцювати професійно. Але ж у вас вже є професія. Головне – щоб ви довіряли своєму викладачу.
Мені вдається завоювати довіру своїх учнів. Як? Я вам не скажу, якось так у мене виходить, що я вмію налагодити контакт з людьми.
Мені довіряють. І все у нас виходить.
– А хто вас навчав танцям? Чи ви самі? Як це відбувалось?
– Ні, скажу чесно, у мене була мрія вступити до Поплавського колись, але вона швидко минулася. Я вирішила стати геодезистом.
– Ми про це ще поговоримо.
– Там особливо немає про що розповідати. Щодо керівника. Мій тато дуже добре танцював, і мені всі говорять, що мені цей дар передався від нього. З п’яти років я ходила до Наталії Антонівни
Горди, потім ходила до Вікторії Вікторівни Главицької, вона – моя любов навіки віків. Перший
керівник, я їй завжди передаю привіт через її дочку, Юлію. Вона відкрила «Діксі», то був фурор у Новоселиці.
– Ви танцювали в «Діксі»?
– Так, у першому його складі. То був десь клас п’ятий або четвертий і до одинадцятого класу я танцювала. Вікторія Вікторівна навчила мене, побачила, почула, зрозуміла. Я з радістю та задоволенням ходила до неї.
– Хто з відомих танцюристів вам подобається, скажемо так, авторитет для вас?
– Колись подобалась Тетяна Денисова, а коли її побачила в російських «Танцях», то якась відраза до неї з’явилась. Я не лізу в політику, але вважаю: коли між нашими країнами таке відбувається, а ти їдеш туди судити, – це недобре. Влад Яма подобався, але він дуже «зірковим» став. Так, щоб «ВАУ, я фанат» у мене немає.
– Який ваш улюблений жанр танцю?
– Люблю стилізований народний. Я люблю його ставити і він у мене виходить. Я не знаю чому. Або стилізований молдавський, або стилізований український народний танець. Танцюристам теж. Хоча по-різному буває. Приходжу і питаю: «що ви хочете»? Якщо кажуть «що поставите – те і буде», я роблю так, як бачу. Якщо бачу, що їм щось не подобається, ми завжди дещо змінюємо. Врешті-решт всі задоволені.
– Постановка одного танцю забирає багато часу?
– Якщо на конкурс, треба більше приділити уваги, професійніше до танцю поставитись. Шкільні ранки – простіше.
– Як ви встигаєте, коли?
– Я вам зараз все розкажу. От взяти вчорашній день: у мене обід з 12.00 до 12.30. О 12-ій я вже в ЗОШ №3, проводимо репетицію постановки, вертаюсь на роботу. О 16.15 у мене медколедж, після нього я поїхала ще в одну школу (це секрет – пам’ятаєте?) ставити танець. І додому повернулась о восьмій вечора. Що я хочу робити? Нічого я не хочу робити! Але я задоволена. Вихідних не буває зовсім, в суботу заходжу у танцювальну залу о дев’ятій годині, повертаюсь о восьмій вечора. Важко, але мені це подобається.
– Який найулюбленіший танець з тих, що поставили?
– «Веселі поварята». По-перше, його оцінили в районі, по-друге – коли його на «Буковинській зіроньці» оцінюють
такі як Пупченко Галина, керівник «Арабесок», для мене це дуже висока оцінка. Це – дуже суворий вчитель, у неї танці завжди чіткі, гарні. Їх четверо чоловік сидять у журі і максимум тобі ставлять 160 балів, а учасників 61. «Буковинська зіронька» – це пісня, танець, вірш. Коли вони вивішують результати і ти бачиш, що 160 балів лиш у тебе і ще у одного колективу, це визнання, це все. Я ніколи себе не оцінювала високо, скажу чесно, я завжди маю сумніви в собі, у своїх задумах… Сумніваюсь до останнього. А коли я побачила наші бали, у мене були сльози на очах.
– Ви завжди в залі, коли ваші танцюють?
– Завжди. І завжди танцюю разом з ними, і всі завжди на мене дивляться. Зоровий контакт є завжди. Я ніколи не стаю за лаштунки, вони мають бачити мене, а я їх. Принаймні, мене це заспокоює і моїх підопічних також.
– Танець розчарування був у вас за цей час?
– Був. Як без цього? Всі ми люди, всі ми помиляємось. Скоріш, не розчарування, а жаль, що я не змогла правильно поставити. Важко працювати з дітьми з сіл, міські діти більш розкуті. Ніби танець непоганий, але коли виходять діти на сцену, вони в ступорі, ні посмішки, взагалі ніякої реакції, вони бояться. Тоді я розумію, що цю дитину або дітей, я не перелаштувала. Ось тут я розчаровуюсь.
– Як з цим боретесь, готуєте наступний танець ліпший?
– Так. Стараюсь, я переживаю за кожний свій танець. Не сплю ночами, думаю, як має бути, я дуже відповідально ставлюсь до всього, я така людина. Це, напевно, недобре і треба з цим щось робити. Але, якщо берусь, то це «від А до Я», відкладаю всі свої справи і йду на репетиції. Я ще не заміжня, іноді сиджу і думаю: що я буду робити, коли буду в шлюбі. Або мене з дому виженуть, або я залишу танці.
– Допомагають танці в житті?
– Як вам сказати? Мені здається, нічого тобі в житті не допоможе, у кожної людини є своя книга життя, в якій все написано.
– То ви фаталістка, вірите в долю?
– Так, вірю, що, коли тобі зверху все написано, то так має бути, все. Можна щось поміняти місцями, але це дуже рідко буває. В плані життя танці допомагають бути більш розкутою, товариською, позитивною.
– На паркеті ви, мабуть, королева?
– Торік була на морі, то там я кожен день ходила на дискотеку, я так раділа, що не танцюю під «раз-два-три». Я танцювала так, як хочу. Кайфувала.
– Я собі уявляю, залицяльників було багато?
– Я вам скажу, відпочила дуже добре.
– Якою ви бачите свою танцювальну кар‘єру?
– Ой, у мене є тітка, вона мені завжди каже, що треба відкривати школу танців, на що я їй кажу: «хочу нормального, стабільного заробітку. Це перше, що я хочу, по-друге, я хочу пенсії, потім щоб мені йшов стаж, а, по-третє, діти зараз хочуть йти до мене, а завтра вони передумають, це ж діти. А я так не можу, я хочу, щоб у мене було трошки і на завтра.
– Ви така творча особистість, виявляється, ще й прагматична. Таке дуже рідко поєднується в людині.
– Я скажу однією фразою: «Життя навчило. Все».
– Давайте повернемось до теми геодезії. Ще один несподіваний поворот.
– У дев’ятому класі я собі вбила в голову, що піду вчитись на геодезиста, навіть пам’ятаю, як на останньому дзвонику писали, ким хочемо бути, щоб через десять років відкрити цей конверт. У суботу якраз десять років, як я закінчила школу.
– Ой, то ви будете відкривати конверт?
– Так, я пам’ятаю чітко, що я написала – геодезист. Чого, запитайте мене? Гадки не маю. Я так вирішила. І все. Коли мені прийшов лист з ЧНУ, що я вступила (а я подавала на декілька спеціальностей) на геодезиста, ще й на держзамовлення, я, напевне, пів години по квартирі бігала і плакала від радощів. Але, провчившись рік, зрозуміла, що це абсолютно не моє. Але довчилась, тому що вища освіта обов’язково потрібна. Це – теж принцип, якого я дотримуюсь.
– Уявіть, що сьогодні ви знову кладете записку в конверт, який відкриєте через десять років. Якою ви тоді будете?
– Перший пункт і основний: я – щаслива мама, хотіла б трьох діток, такий свій колективчик створити. Щаслива дружина. Можливо буду блогершою. Так, це ідея – мамою, яка веде блог про життя дітей та про своє життя. Хочу бути щасливою мамою, дружиною, щоб діти мої були біля мене, я б про них писала кожний день, а також про себе і своє життя.
– Щиро вам цього бажаю.

 

Ганна ВАКАРЧУК,
фото з особистого
альбому Альони КОДРЯНУ