Іван ЖИТАРЮК: «Я МАЙЖЕ ВСЕ ЖИТТЯ ПРОЖИВАЮ У НОВОСЕЛИЦІ І ЖОДНОГО РАЗУ НЕ ЗМІНЮВАВ МІСЦЕ РОБОТИ»

 

НА ПОЧАТКУ ЦЬОГО РОКУ КОГОРТА НОВОСЕЛЬЧАН, УДОСТОЄНИХ ЗВАННЯ ЗАСЛУЖЕНОГО, ПОПОВНИЛАСЬ ЩЕ ОДНИМ ВИЗНАНИМ МАЙСТРОМ СВОЄЇ СПРАВИ. ПРИ ЧОМУ У ТАКІЙ ГАЛУЗІ, В ЯКІЙ ЦЬОГО ЗВАННЯ РАНІШЕ НЕ ОТРИМУВАВ ЖОДЕН НАШ ЗЕМЛЯК, А САМЕ – У ТРАНСПОРТНІЙ. МОВА ЙДЕ ПРО ЖИТЕЛЯ НАШОГО МІСТА, ВОДІЯ ТОВ «ДЕНИСІВКА» ІВАНА МИКОЛАЙОВИЧА ЖИТАРЮКА. УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ ВІД 22 СІЧНЯ 2016 РОКУ ЙОМУ ПРИСВОЄНО ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ ТРАНСПОРТНИК УКРАЇНИ». З НИМ ВІДБУЛАСЯ РОЗМОВА, ПІД ЧАС ЯКОЇ ВІН ВІДПОВІВ НА РЯД ЗАПИТАНЬ.

– Розкажіть, будь-ласка, де народилися, де навчалися.

– Родом я із с.Рингач. Народився 5 січня 1950 року. Спочатку навчався у місцевій восьмирічці. Добре пам’ятаю першого вчителя Івана Миколайовича Добровольського, класного керівника Лідію Степанівну Маляренко, вчителів Івана Васильовича Спатаря, Валентину Пантеліївну Ільєнко, Віру Олександрівну Дудан, Івана Андрійовича Поточевського. Щиро вдячний їм за науку, за те, що вчили уму-розуму. Мої однокласники – Сергій Юрій, Володимир Волощук, Микола Ватаманюк, Іван Мельничук, Віктор Добровольський, Ганна Олентир та інші – всіх не перелічити. У житті вони обрали різні шляхи. Але йшли дорогою чесною  і справедливою.

А потім – навчання у Новоселицькій СШ №1 (тепер – гімназія). Не можу не згадати класного керівника Єву Наумівну Тоженбаум, вчителів Івана Андрійовича Луцика, Олександра Григоровича Стрижака, Бориса Зіновійовича Гончарова, Валентину Григорівну Бідюк, Євгенію Іванівну Бойко та інших педагогів, бо кожен з них вклав у мене свою часточку душі, в результаті чого вже потім, з роками, я сформувався як людина і особистість.

– Як розпочали трудову діяльність?

– Була служба в армії. До речі, там мене нагородили медаллю «За воїнську доблесть». Закінчив Хотинський сільськогосподарський технікум і у 1972 році поступив на роботу водієм у Чернівецьке АТП №25021 (зараз – це ТОВ «Денисівка»). Зазначу: я майже все життя проживаю у Новоселиці і жодного разу не змінював місце роботи. У моїй трудовій книжці лише один запис – про прийом на роботу. На заслужений відпочинок вийшов два роки тому.

– І яка ж то робота була на колесах?

– І цікава. І відповідальна. Спочатку працював на міських і приміських маршрутах. Потім – на міжміських. Одеса, Київ, Львів, Тернопіль, Ужгород – ось далеко не повний перелік міст, куди перевозив пасажирів. Здійснював рейси і за кордон. Зокрема, в Румунію, Польщу, Чехію, Болгарію, Туреччину.

Краєм ока милуючись незнайомими пейзажами, не забував про те, що везу найцініше – людей. Тому неухильно дбав про безпеку руху. Про це переконливо свідчать два нагрудних знаки – «За роботу без аварії» першого і другого ступенів, яких був удостоєний протягом роботи за кермом автобуса. Нагороджений знаком «Почесний автотранспортник України»

– Як правило, у далекі рейси водій не відправляється один...

– Так. Я вдячний тому, що понад 20 років моїм напарником був Дмитро Миколайович Проданчук. Ми розуміли один одного з півслова, з півжеста. А це дуже важливо в нашій, водійській роботі.

– Професія водія для вас  випадковість чи закономірність?

– Я навіть, відверто кажучи, не дуже замислювався над цим. Очевидно, так було передбачено долею. Мій батько, Микола Дмитрович, 33 роки пропрацював трактористом у рингацькому колгоспі. Брат Ілля, закінчивши Хотинський сільськогосподарський технікум, здобув спеціальність техніка-механіка і водія. Я теж навчався в цьому закладі. І теж отримав цю спеціальність. То виходить, що потяг до транспорту у нас начебто як сімейний.

– Робота – роботою. Але, очевидно, дуже важливо, яким, образно кажучи, є ти?

– Безумовно. Мене з рейсів завжди з настроєм зустрічала дружина, Тетяна Василівна, дочки Ельвіра і Катерина. До речі, дружина все своє трудове життя пов’язала з Новоселицьким заводом залізобетонних виробів. Діти вже давно виросли, отримали вищу освіту, працюють. Ельвіра – вчителем у Новоселицькій гімназії, Катерина – бухгалтером в Одесі.

– І ще таке. Ви все життя займалися перевезенням пасажирів. Маєте багатий досвід. Що, на вашу думку, слід зробити для поліпшення обслуговування пасажирів саме у Новоселиці?

– Я не буду перелічувати на пальцях першочергові проблеми у поставленному вами запитанні. Скажу одне: хочу, щоб знайшлася бодай одна люина, яка б виступила, образно кажучи, каталізатором у вирішенні питання будівництва приміщення міського автовокзалу. Хто заважає вивчити думку громади щодо місцерозташування цього об’єкту? Гадаю, що знайдуться й підприємці, які б виявили бажання вкласти у цю справу свої кошти.

– І наостанок. Що для вас означає День незалежності?

– Це – свято для душі і для розуму. Цим, думаю, все сказано.

Іван ФЕДОРОВИЧ,

фото Олександра

ГАВРИЛЮКА