Ігор САЇНЧУК: «ЧИ БУДЕ СИН МУЗИКАНТОМ? МОЖЛИВО. АЛЕ ХАЙ КРАЩЕ ДЕПУТАТОМ»

Ігор САЇНЧУК: «ЧИ БУДЕ СИН МУЗИКАНТОМ? МОЖЛИВО. АЛЕ ХАЙ КРАЩЕ ДЕПУТАТОМ»

В юності він марив великою сценою. Мріяв про «зіркові» концерти, та й такі, щоб сценаристи вписали номер у його виконанні на закриття концерту. Ну, в крайньому разі – на відкриття. Але доля – ще той сценарист, для кожного з нас у неї свій задум. І після завершення навчання в Кишиневі Ігор САЇНЧУК повертається додому, в Балківці. Минули роки. Нині він захоплюється творчістю своїх знаменитих однокашників – таких як Ігор Кучук, як Іон Паладій. Щиро радіючи їх славі, підтримує «вогнище» культури в рідному селі, радує своєю творчістю новоселиччан.  І мрії  у нього тепер інші. Напередодні професійного свята працівників культури ми розмовляємо з Ігорем Саїнчуком про те, що є змістом його життя, – народну пісню, улюблену роботу. І сина.
– Усе починалось з дитинства. Завжди любив пісню, – розповідає мій співрозмовник. – У нас, удома, професійних музикантів не було, я – перший в родині. Мама, правда, має гарний голос, співає в церковному хорі. Вдячний своєму вчителю Маріну Урсакію, який розгледів мої здібності, допоміг повірити в себе. Повернувшись після навчання в Молдові, я замінив його на вчительській роботі, але він для мене назавжди залишився Вчителем. Ще один мій учитель – викладач Кишиневського коледжу ім.Штефана Няги Іван Гнідий, він родом із Вінничини, ми майже земляки і він взяв, можна сказати, опіку наді мною.
Свою трудову діяльність починав я з учителя музики в Балковецькій школі, потім з’явилась можливість попрацювати художнім керівником у нашому будинку культури, а згодом і очолити його. Ось так і живемо. Беру участь в усіх, які тільки можливі, конкурсах – в районі і області. Із задоволенням їжджу на збірні концерти в район, беру участь у творчих проектах колег, які давно стали друзями.
– У великому шоу-бізнесі, кажуть ті, хто знає життя за лаштунками, друзів не буває. А в місцевому?
– Ми не просто колеги. Ми дружимо – з Наталією Андрієш, Сергієм Рябко. Методисти нам дуже допомагають, Семен Пилипович Вайнберг – душа-людина. До речі, саме він нас колись «відкрив».
– Вас – це ансамбль «Мугурєл»?
– Так, Семен Пилипович помітив наші з Олександром Демчученим здібності і запропонував: «давайте організуємо ансамбль». Так народився наш «Мугурєл». І, якщо про дружбу в місцевому шоу-бізі, то ми з Сашею Демчученим – куми, я хрестив йому сина і доньку.
– Нещодавно ви провели перший на околиці району фестиваль. Знаю, що ініціатива була ваша. Як народилась ідея?
– Прибирали ми якось у сільському парку, а поруч живе теща Леоніда Парпауца, відомого румуномовного тележурналіста. От ми, розговорившись, і вирішили: треба щось зорганізувати для людей, для душі. Домовились, що він шукає спонсорів у Чернівцях, я на місці. Ну, спонсорство – гучно сказано, але всі, до кого звернувся – допомогли, чим змогли. Родичі, батьки, пересічні балківчани. Допоміг Балковецький старостат і Мамалигівська ОТГ. Ми з худруком і прибиральницею частину своєї зарплатні віддали. Вдячний всім, хто не відмовив. І вдячний колегам, які приїхали зі своїми концертними номерами, – знову ж таки Сергій Рябко і його «Букурія» з Динівців, Наталія Андрієш з Тарасівців, з Магали колеги приїхали на чолі з головою ОТГ Оленою Нандриш. Кажуть: «ти ніколи не відмовляєшся  у нас виступати, ми залюбки приїдемо до тебе». Гарно вийшло.
– Я б сказала феєрично. «Балківці – куточок раю» стане постійно діючим фестивалем? Далі буде?
– Що вам сказати? Коли нарешті все завершилось, я подумав: все, на цьому кінець, більше не можу. Але минув з десяток днів, поговорив з людьми. Знаєте, які вони щасливі, що в селі таке дійство відбулось?! Бабусі із своїми стільчиками з дому поприходили. Моя бабуся взагалі сказала: «Тепер можна спокійно помирати, ти таке зробив!» Тому далі обов’язково буде! Наступної осені запросимо на другий фестиваль «Балківці – куточок раю».
– Люди хочуть видовищ.
– Ще й як! Балківці – невелике село, в школі трохи більше п’ятдесяти дітей, таких великих і гучних заходів, як колись, уже не проводимо. Тому будь-який концерт – уже подія для цілого села.
– Як воно, керувати культурою  в найвіддаленішому від райцентру селі?
– Як воно, у селі, ви не гірше мого знаєте. Коштів катастрофічно не  вистачає, хоча, дякуючи депутатові попереднього скликання Георгію Тімішу, придбали апаратуру декілька років тому. Це – чи не найголовніше. А знаєте, як ми з юними артистками-аматорами сцени концерти готуємо? По телефону, бо вони – студентки, а вже, як приїжджають додому, то цілі суботу-неділю репетируємо. Та й, зауважте, директора будинку культури ніхто ще від домашніх обов’язків не звільняв. А селі їх вистачає.
– Знаю, що вам дружина допомагає.  
– Так. Крістіна віднедавна працює художнім керівником на пів окладу, а ще – вчителькою української мови у школі, тож сценарії пишемо разом.
– Під час фестивалю у Балківцях ви вперше заспівали у дуеті з сином Станіславом.
– Так, це була прем’єра, хоча для сина-третьокласника – не перший вихід на сцену, він уже співав навесні для мами.
– Буде музикантом?
– Хотілося б. Але я, як ніхто, знаю, який це непростий хліб. Хай уже краще буде депутатом (сміється).
– І наостанок: про що мріє Ігор Саїнчук?
– Щоб дах будинку культури не протікав, щоб вікна-двері були надійні, і тепло в залі було. Це я – з практичної точки зору підходжу до високопарного: щоб жила культура, щоб не забувались традиції батьків-дідів, щоб було кому їх  передати. Чого і собі, і колегам бажаю.
– А я бажаю вам і колегам побільше радості від того, що робите. І – тільки тих, хто надихає, поруч. Зі святом, працівники культури Новоселиччини.

Ганна ВАКАРЧУК