Наш «Журналіст» на передовій

04.06.2016 10:10

 

«Словоправдівець» змінив перо на автомат і став на захист рубежів Вітчизни

На початку минулого року, під час четвертої хвилі мобілізації, до лав Збройних Сил України був призваний наш колега «словоправдівець» Олександр Гаврилюк. Довелося змінити перо на автомат. Службу проходив у секторі «М» – у зоні проведення антитерористичної операції неподалік Маріуполя Донецької області. Нещодавно, після тринадцяти місяців перебування в армії, військову форму поміняв на цивільний одяг. Ми попросили його відповісти на запитання, які стосувалися безпосередньо виконання ним військового обов’язку, а також інших моментів, пов’язаних з проходженням служби.

– Побутує думка, що призваних, згідно з Законом про мобілізацію, прямо з райвійськкоматів відправляли у зону АТО?...

– Ні. Цьому передувала певна підготовка. Зокрема, на навчальному полігоні. Потім, у військовій частині, в яку я потрапив, ми оволодівали вмінням користуватися відповідною технікою і озброєнням. І лише після цього нас, підготовлених, відправили у відрядження в зону проведення антитерористичної операції.

– Служба проходила в окопах, на передовій?

– Ні. Не всі, хто бере участь у бойових діях в зоні АТО, знаходяться в бліндажах і окопах. Але в руках мають автомати Калашникова. Військова частина, в якій я служив, наводила переправи через водні перешкоди на шляху просування.

– Розкажи про своїх бойових побратимів.

– Зі мною служили воїни, які були родом практично з усіх областей України. Вік – від 20 до 60 років. Різні за соціальним статусом і за освітою. Були робітники, працівники сільського господарства, представники інтелігенції… Всі вони стали на захист Вітчизни.

– Як відомо, в армії з певною метою використовують так звані «позивні». Хто придумує нові «імена»?

– Про існування в армії позивних ми знаємо з книжок і кінофільмів. Застосовують їх з метою конспірації і спрощення спілкування. У нас, в військовій частині, всі мали свої «позивні». Нові «імена» давали командири, товариші по зброї. Причому характерно: «позивний» ніколи не принижував честі і гідності його носія. Здебільшого він вказував на колишню професію бійця, його фізичні прикмети тощо. Моїми побратимами були «Чубайс» (мав задерикуватий чуб на голові), «Гітара» (хлопець майже не розлучався з гітарою), «Малиш» (високого зросту чоловік), «Потап» (міцної статури та своєю ходою нагадував ведмедя).

– А твій «позивний»?..

– «Журналіст». Так назвали мене, враховуючи те, що до армії працював в газеті.

– А взагалі: чи доводилося зустрічатися з колегами по професії в зоні АТО?

– Ні. Напевне, тому, що в редакціях багато представниць кращої статі.

– Як місцеві ставилися до вас?

– У своїй більшості нормально. У тому населеному пункті, де ми дислокувалися, нас не цуралися, вважали за своїх – запрошували на день села, на інші урочисті заходи з нагоди державних свят тощо. Скажу більше. Мій побратим, родом із Закарпатської області, у свій час, ще до армії, по Інтернету познайомився з дівчиною із Маріуполя. І вже тут, в армії, йому справили весілля. Так єднається схід і захід в одну сім’ю.

– Чи відчував зв’язок з Новоселицею?

– Безумовно. Я щиро вдячний рідному колективу – хлопці по зброї залюбки читали «Слово правди», особливо ті, хто був з Чернівецької області. Вдячний підприємцям, волонтерам, товариству Червоного Хреста (керівник Марина Глігор) та багатьом іншим, хто допомагав матеріально. Про рідне місто також нагадували м’ясні консерви підприємства «Грін Рей» (керівник Анатолій Грицуник). Ними ми ласували охоче.

– Чи є у тебе якісь відзнаки, нагороди?

– У зону АТО не йдуть за нагородами. Я маю посвідчення учасника бойових дій, мені вручили нагрудний знак «Учасник АТО». Коли нас, демобілізованих, проводжали з армії, у військовій частині командування частини і керівні особи району (а це було у м.Бар Вінницької області) зазначили, що ми з честю виконали свій громадянський обов’язок. Для нас ці слова вдячності були найбільшою нагородою.

—————

Назад